Свідоцтво очевидця Івана Опанасовича Лавріненка для пам"яті живим. Ціль книжки - передати читачу ті жахи голодомору, які тоді 11-літня дитина, якою на той час був автор, бачив своїми очима, і які не може забути, бо вони закарбувалися в його пам"яті, і болять йому ще й зараз. Болять, бо був не дуже гарний урожай 1932-33 років. Але раніше і значно гірші обставини ніколи не приводили до таких жахливих наслідків: кожний український селянин завжди традиційно тримав аварійний запас зерна, як запобіжний засіб, та і наявність скотини ніколи не давала селянству України опускатись до рівня людоїдства, навіть у часи частих воєнних лихоліть. Найбільший жах, який як дитина, автор постійно носив у собі під час голодомору - це не бути з"їденим його нещасними односельчанами. Багато приведених фактів були відображені в книжці із спогадів його батьків, а також ті, що бачив сам, своїми очима.